Подорож про Подільське весілля

А це свого роду подорож із минулого, майже тими самими місцями, що і в нашому попередньому дописі, тільки шість років тому, котра доводить те, що двічі в одну річку не ввійдеш і що деякі речі ніколи не змінюються…

Нарешті субота! Звичайно, як і всі смертні, я люблю вихідні, а ще маю окремий привід любити рано вставати саме по суботам, але чекати саме на ту суботу у мене був особливий привід – весілля! Хоч і не моє, але ж мене запрошують, тим більше, що воно за межами випаленого кількатижневою спекою Києва, а це вже автоматично означає подорож, а ще весілля українське традиційне, і вестиме його, тобто буде за старосту, мій друг Валерій Глечик! Отже приводів для нетерпіння більше ніж досить. А тепер про все, і по черзі.

IMG_5082

Прокинувся, як завжди по суботам – десь близько пів-шостої (о цій порі року вже ранку, а не ночі) і, боячись не встигнути купити якийсь шедевр народної творчості, подався зі швидкістю тихоходного літака до Лівобережки, де о сьомій відкривається рай для колекціонерів і тих, хто наживаються на них. Ось вже п’ятий рік поспіль, як я граю за збірну колекціонерів, і скажу Вам, поки що залишати цей великий спорт не збираюся. Того ранку завдяки правильній стратегії (рух колами проти годинникової стрілки, попередній дзвінок поставщикам напередодні “сльоту”, а саме таку огидну офіційну назву має те майже епічне дійство, та відкладання шедеврів із грошовими завдатками протягом першої години), та головним чином, завдяки міцній фінансовій підготовці (не менше ніж півтори тисячі з собою і дві картки на підхваті) я отримав не абияке колекціонерське задоволення, але з врахуванням вищезгаданих приводів для нетерпіння мусив полишити поле бою десь близько дев’ятої. Поле я залишав переможцем у цій не занадто хитрій битві, переможцем бо: 1) жоден з вартих уваги шедеврів народної творчості (а того дня то були десяток сорочок, народна картина та пара подільських рушників) не був втраченим для нашої країни у колекціях яких-небудь несвідомих колекціонерів чи іноземців, 2) ніхто із “конкурентів” не спромігся перекупити що-небудь з-під мого носа (чи з-під носа дружніх мені колекціонерів) поки я їздив за грошима, і 3) та головне, для виконання перших двох досягнень у мене вистачило грошей. Отже, із відчуттям дня, що чудово почався, ми (з Валерієм ми зустрілися коло метро “Дніпро”) вирушили одеською трасою на південь.

IMG_4810

Сонце починало плавити асфальт і все що по ньому рухалося в обидва боки траси, плавити, не зважаючи ні на що, ні на те, ще у когось в авті малі діти, чи старі сердечники, чи на те, що у когось в авті немає кондиціонера, і навіть не зважаючи на те, що він є. Вже о десятій було близько тридцяти градусів по Цельсію, а далі цифри зовнішнього температурного датчика більше нагадували температуру в добрій сауні, чи поганенькій електро-пічці. Неприродна температура викликала неприродне функціонування самих здавалося би звичайних предметів. Так сірий і завжди літом передбачуваний асфальт розпливався в далечі химерними і нерозбірливими міражами, газована і негазована вода, котру щойно дістали на заправці із прохолодних нутрощів холодильника, видавалася бридкувато-тепленькою, а згодом взагалі підступно-гарячою, суцільна роздільна залізно-оцинкована смуга між зустрічними потоками машин, на тихій, без ніяких обмежень та зустрічних і попутних автівок ділянці, перетворювалась на спітнілих і злих (чи голодних), чи, і злих, і голодних з самого ранку даішників консервованих у власному соку в їхній сріблястій, роздовбаній із середини тойоті без кондиціонеру (чомусь у міліціонерів часто трапляються роздовбані та неохайні із середини тойоти без кондиціонеру). Останні двоє змогли обернутися на оцинковано-залізну смугу тільки ціною нетривалих, але наполегливих переконань, із яких найпереконливішим виявився саме Тарас Григорович, бо Лесі Українки їм було би забагато, а Грушевський не ділився на двох за новими правилами дорожнього доєнія. Що? Корупція? Нічого подібного, це всього лише дорожні витрати, так само, як бензин і кава, чи охолоджений шампунь проти сну (про нього трохи згодом).

IMG_4811

Відверто кажучи, рух по одеській трасі не викликав приступів відчуття подорожі, знаки, заправки, дороговкази, рівна та пряма до відрази дорога, тільки подекуди «звеселена» яскравими біг мордами із рекламою морозива та міндобрив (до виборів тоді було ще далеко), єдине, що не набридало, то лагідні краєвиди полів, на яких вже починалися жнива. Від комбайнів та іншої польової техніки піднімалися хмари пилу, які вітром розсіювало на досить велику відстань, а часом ще й впоперек дороги, і тоді ми могли відчути кольорове розмаїття запахів літнього поля, переплетіння пахощів щойно скошеної соломи, стиглого зерна, полови, стерні, земляної пилюки, запахів переляку птахів і лисенят, котрі вперше в житті бачили страшних і голосно ревучих, курних монстрів, що поїдали простір їхнього існування, лишаючи по собі на вибритому від життя полі спресовані солом’яні сонця, запахів розпачу і розчарування цілих мишиних династій, які були вже починали думати, що їхній мишиний бог послав їм рай на землі у вигляді безкінечного пшеничного лану, що правда із запобіжниками у вигляді кибців, лисиць та приблудних напівдиких котів і рідше собак. Пролітаючи крізь ті хмари запахів і вражень, ми теж на мить ставали капітанами польових пароплавів, загорілими та усміхненими, впевненими у собі і своїх непотоплювальних залізних динозаврах, задоволеними урожаєм та зігріті приємним очікуванням зарплати за свій труд та виплати за земельний пай відданий в оренду місцевим латифундистам, і лише тоді, коли ми були комбайнерами, спека була не ворожою субстанцією, а була нашим другом, товаришем, одним із нас, важливою деталлю у складному механізмі хліборобського успіху.

IMG_4824

Десь за Гуманню, чи за Білою Церквою ми повернули на Вінницю, дорога одразу стала вужчою та почала стрибати, то дрібним підстрибуванням на місці (привіт від весняного ремонту!), то стрибками у довжину із одного боку яру на інший, чи з одної сторони долини якоїсь річечки на іншу, такими ось манівцями ми досить скоро докотилися майже до самої Вінниці, де славно покупалися у Південному Бузі, після чого наш подальший шлях, принаймні на якийсь час, був не таким вже розпеченим. Наступну зупинку зробили аж в Котюжанах (Вінницька область, Муровано Куриловецький район, 48°46’26” N 27°42’9″ E) і то тільки тому, що на нашій мапі значилося, що там має бути палац із парком, на пошуки яких ми витратили добрих п’ятнадцять хвилин, бо ніхто із місцевих про палац, чи парк нічого не чув (чи не хотіли показувати, таке в точках щастя буває), аж поки ми не змінили тактику і не почали напитувати якісь великі старовинні будівлі, де може бути училище, технікум, бурса, петеу або інтернат-сиротинець, і останнє з припущень спрацювало. Отже Катюжанська школа-інтернат саме те, що Вам потрібно буде знайти, як Ви схочете побачити ту красу що бачили ми.

IMG_4829IMG_4830IMG_4833IMG_4838

Ось, що пише про Котюжанський палац http://ukraine.kingdom.kiev.ua/region/01/kotyuzhany.php:“Котюжани на початку ХХ ст належали родині Ценін. Палац був побудований раніше – у 1885р. Він був одноповерховим. У 1910р під час селянських заворушень старий палац було підпалено. У 1912 вдова відставного царського генерала – Ценіна відбудовує палац. Архітектором виступає відомий на ті часи петербуржець О.Мунц. Новий палац був побудований на основі плану старого будинку. Ошатний скромний за розмірами палацик був дуже достойно прикрашений і оздоблений. Фасад прикрашає ренесансна аркадна лоджія розташована на другому поверсі, її завершує аттик з декорованими вазами по краях. Такі самі вази знаходяться на кутах на даху будівлі. Вікна першого поверху прикрашені складними барочними наличниками, а вікна другого поверху – псевдобалконами. Фасад прикрашають вставки з ліпнини на міфологічні теми. В пустій ніші можливо була скульптура…” , але цей правдивий сайт лукаво замовчує про чи не найбільше диво маєтку, про воістину казковий парк, котрий нам люб’язно погодився показати місцевий хлопець, що назвався Назаром. До слова, в парку є, і старий яблуневий сад, і водоспад, і старовинний мурований арочний міст, і живописні урвища, і старезні платани, і руїни спеціальної споруди, де розводили їстівних жаб до панського столу, і ще багато чого, переповідати усі таємниці та достоїнства цього парку я не збираюся по одній простій причині, щоб не відбивати хліб у згаданого вгорі сайту, словом приїжджайте, гуляйте, розпитуйте місцевих про легенди і бувальщини, пийте джерельну воду і насолоджуйтесь тим, чим якихось лише сто років тому, могли насолоджуватися далеко не всі.

IMG_4852IMG_4855IMG_4864IMG_4865IMG_4871IMG_4885IMG_4898IMG_4903IMG_4914IMG_4915

Згідно з моїм наступально-розважальним планом подорожі, наступна точка щастя і відповідно зупинка, мала відбутися в Мурованих Курилівцях (Вінницька область 49°43’20” N 27°30’54″E), але не так сталося, як гадалося, бо десь на під’їзді до Мурованих Курилівців ми зупинилися від, як би оце сказати, не збрехавши, від подиву, чи здивування. Ще б пак, нам на зустріч рухалась дивна процесія, попереду лукаво посміхаючись та курячи свою стародавню люльку, їхав на баскому коні арабсько-англійської породи мій давній приятель козак Чадило (власне засновник містечка), а далі за ним їхало, котилося, йшло і хіба що не повзло, мабуть, ціле місто, кого там тільки не було, музики, троїсті, камерні, духові, духовні, джазові, блюзові та рокові, біг, і нот-со-біг бенди, діджеї, йшли вихователі, вчителі восьмирічних та середніх шкіл і профтех училищ, було навіть кілька проффесорів, і навіть один професор, прокурори, сбушники, історики, комуністи, приховані ексгібіціоністи та неприховані провокатори, пенсіонери союзного значення, голови рай-держ-чогось-там та їхні пузаті заступники, сумуючі та ось вже майже двадцять років як безробітні стукачі та сексоти, кати на пенсії, мери невеличких містечок та обласних центрів, дрібні, середні і крупні чиновники, апаратчики, бюрократи, блюдолизи, лизоблюди, просто мерзотники, кілько ну дуже поважних і уважаємих людей, ні, ну справді дуже поважних, і дуже уважаємих людей, переможниці конкурсів моделей та просто дєвушкі мадельной внєшності, самодіяльні та самонадіяні колективи та ансамблі пєсні і пляски, гурти бадьорих, не першої, і навіть на другої вже старості дачників, що радісно розмахуючи на всі боки сапками їхали на якихось дивних триколісних дирчиках, йшли якісь трохи наче піддаті тітоньки, що голосно сміялися і матюкалися не соромлячись людей, а потім робили одна перед одною реверанси, і знову пирскали глупуватим сміхом, окремим гуртом трохи наче осторонь від усіх йшли пихаті та недоторкані депутати сільських, міських, селищних, районних і обласних рад та їхні нахабнуваті помічники та консультанти, почесними рядами крокували переможці соцзмагань у культурній та фізкультурній сферах, тут таки за ними йшли, конкретні пацанчики в спортивних костюмах, шкірянках (не зважаючи на спеку) і характерних кєпочках, йшли тілисті продавщиці магазинів та кіосків, їхали на обдєланих сусальним золотом шестисотих мерсах місцеві та немісцеві авторитети та злодії, йшли дантисти, таксисти, водії маршруток, медичні працівники, зав-відділами культури та креатури іноземних розвідок, усіх їх розібрати, а тим більше перелічити було просто неможливо, та і сама процесія розтягнулася не на одну сотню метрів, то ж ми мусіли почекати поки вони пройдуть,

IMG_4925IMG_4926IMG_4929

Валера тим часом покормив величезних рибин у ставку при дорозі, і як мені здалося не надто перейнявся процесією, чи може їх і не помітив, усі ж мої спроби розпитати, про мету їхньої гордої ходи та про джерела такого піднесеного настрою були невдалими, мене просто не помічали і не чули, тому не дивно, що Муровані Курилівці, попри красу свого досить занедбаного, проте із розбірливими слідами колишньої величі парку та палацу в неокласичному стилі, що також став притулком інтернату-сиротинцеві, видалися нам не настільки вражаючими як Котюжани. Відверто кажучи, ми напевно були занадто втомлені дорогою, а я ще й був приголомшений щойно побаченою диво-ходою, отже про достоїнства Мурованих Курилівців читайте тут: http://ukraine.kingdom.kiev.ua/region/01/mur-kur.php, а ми тим часом поїдемо далі, а то так і до вечора не встигнемо, хоча і їхати вже зовсім близько.

IMG_4935

Не пройшло і шести з половиною годин відколи ми втекли із липких обіймів Києва, як ми нарешті в’їхали до села Рівного (Вінницька область, Муровано Куриловецький район), по правді сказати ми до нього не в’їхали, а просто таки пірнули в нього, бо воно тягнеться у глибокій долині річечки Караєць, захованій від непідготовленого мандрівника горбами, і як впірнули, так само несподівано й швидко із нього і випірнули, бо село, в місці перетину з дорогою мало лише одну вулицю, і власне за перехрестям закінчувалося. Я був готовий до такої несподіванки і запропонував, раз ми вже проскочили і “щоб не вертатися”, їхати далі, ще кілометрів із двадцять-тридцять до Лядової. Валера ж вирішив прозвітувати замовнику, що наш десант успішно доїхав до місця майбутніх весільних дійств, а позаяк, не тільки доїхав, а і переїхав, “то” пропонував по телефону Валера “ми ще з’їздимо в Лядову”. Ніщо не віщувало біди, ну приїхали, ну проїхали, ну поїхали ще кудись не надовго, всі ж дорослі люде, але замовник, він же молодий, схотів привітати нас особисто у своєму селі, і схотів зробити це саме по приїзді, тобто першому зануренні, в село, це і змусило нас розвернутися і пірнути назад.

На перехресті стояли двоє, один вищий, міцної статури, усміхнений і смаглявий, чи засмаглий, із величезними білими очищами і трохи дитячою посмішкою – це молодий, а інший нижчий, худенький теж усміхнений, із симпатичним подільським обличчям – це дружба. Виявилося вони вже давно чекали на нас десь неподалік, а коли ми промчали, то не встигли вискочити нам на зустріч зі свого схову. Швидко привітавшись та роззнайомившись було вирішено їхати до двоюрідного брата молодого, щоб запросити його на весілля, бо “ти знаєш, він така людина, що як його особисто не запросиш, то не прийде”. Аргумент був залізобетонний, то ж ми мусили підлаштовувати свої плани під місцеві звичаї і за якихось п’ять хвилин стрибання по руїнах центральної вулиці, чи вірніше того місця що від неї лишилося, ми вдерлися на подвір’я до двоюрідного брата, який досить легко, як на “таку людину, що як його особисто не запросиш, то не прийде” погодився прийти, згодом ми ще трохи погоцавши викотилися на асфальт, але молодий з дружбою, і не думали виходити із машини, і заявили що вони їдуть з нами “ми, хоч і все життя тут недалеко прожили, але там (в Лядовій) ніколи не були, чи майже ніколи не були, чи давно вже там не були”, словом поїхали усі разом і в цьому, як буде видно, була величезна помилка, що могла дуже дорого декому коштувати.

Дорога до Лядової ставала все закрученішою і під кінець перетворилась майже на гірський серпантин. Нещасні двадцять кілометрів розтягнулися на добрих півгодини, а то й більше. Коли ми нарешті котилися по розбитій вулиці Лядової (Вінницька область, Могилів-Подільський район 48°29’46” N 27°36’52” E), вже починало смеркатися, а я, як на зло, трохи підзабув під’їзд до того монастиря, так що ми ще й прочесали мало не всі вулички, що вели від Дністрового берега догори, поки не натрапили на потрібну, я ще був так завзявся, що спробував під’їхати до монастиря машиною, чим злякав двох монахів, і друзів, і себе самого коли проїхав пішохідною стежкою (!) до маленької тераси на схилі кручі (мені чомусь здалось, що саме там мала би бути парковка для туристичних автобусів).

IMG_4941

Що ж воно за Лядова, що ми за ради неї пішли на такі жертви? Як Ви там ще не були – дуже раджу побачити все на власні очі. Скельний монастир в с. Лядова був заснований майже тисячу років тому ченцем, преподобним Антонієм, який відомий як спів-засновник Печерської Лаври. Розташований у Дністровій кручі, як і менш збережений, проте більш відомий, скельний монастир в селі, вірніше на місці села Бакота, монастир діючий, має церкву, дзвіницю і навіть готель для монахів, відноситься до московського патріархату (якщо для когось це має значення) і має неповторну атмосферу чи, я би навіть сказав, якби так не остерігався цього слова, ауру. Свого часу, коли я потрапив до нього вперше, окрім неймовірно-гарного виду на округлий згин Дністра, порослі кучерявим лісом кручі, низький молдавський берег, кизилові ягоди, що обсипаються на стежки і чистісінькі і так доречно прохолодні джерела (а їх там аж три), що б’ють просто таки із-під каменю, мене дуже вразила настоятельниця, вразила своєю щирою розмовою, своєю відданістю своїй справі і тим що хотіла віддати всю себе на служіння людям, вразила розповіддю про те, що треба бути, як вершник на коні серед пустелі – так триматися і не піддаватися спокусам. Ще довго по тому мені вважалося, що я вершник в пустелі, проте навіть у своїй уяві (а тим більше у яві) я-вершник, не витримував пустельних випробувань, кінь мій пручався, спотикався і не слухався, а мені було гірко за себе – бездарного вершника.

IMG_4943

Цього разу настоятельниці не було, нас стрів старий у чорно-чернечому строї, і без ніяких із нашого боку прохань повів показувати келії та щойно відбудовану (чи наново зведену) церкву, по дорозі стиха розповідаючи своїм сумирним вечірнім відвідувачам (очевидно останнім за той день) лекцію “Лядова для чайників”. Було трохи задушливо, проте вже не так спекотно як вдень, відчувалося прохолодне потужне течіння великої ріки неподалік, ми переступали через дошки та інший будівельний мотлох, що його було повно між, з дозволу сказати, будівлями, чи як би то правильніше назвати печери замуровані фасадом із дверима, що за ними були високі і глибокі ходи у намолені нетрі багатовікової відмови від мирських благ і спокус. Ми уважно переступали через будівельні перешкоди слухаючи нашого гіда і заслуховувалися цікавою, треба визнати, розповіддю, лише іноді жартуючи над собою, певно усвідомлюючи комічність чотирьох молодих чоловіків, що прийшли надвечір до монастиря, при чому очевидно, що на екскурсію. А ще ми жартували про те, що молодий має пройти обряд, чи ритуал, перед весіллям, і за нашим викладом обряд полягав в плаванні голяка у прохолодному Дністрі під веселими вогниками лазерних прицілів прикордонників з обох боків кордону. Жарти жартами, але скупатися і справді хотілося…IMG_4944

IMG_4948

Аж тут почалося! Почалося цілком безневинно – задзвонив телефон у молодого. По правді, це вже було не так і безневинно, як на мене, телефон, цей вражий прилад, частіше дзвонить не тоді, коли хотілося би що б він задзвонив, і телефонують найчастіше не ті, на чий дзвінок чекаєш, особливо ж це стосується тих щасливих миттєвостей, коли ти знаходишся у точці щастя. Телефонувала наречена. Тихо але швидко поговоривши молодий став нервувати і швидше рухатися. Ще через якийсь час, знову зателефонувала наречена, на цей раз молодий вже казав, що ми скоро будемо, і що ми, тіпа, на іншому краю села, і вже їдемо додому. Поклавши трубку молодий став блідий, це було помітно навіть попри сутінки та його засмагу, чи смаглявість, він вже не слухав цікаву лекцію, котра на щастя, скоро і закінчилась. Я ще хотів, що б ми попили води із джерел, але молодий не знаходив собі місця і Валера мені тихо сказав, що із джерел ми поп’ємо іншим разом, бо треба їхати додому, про купання у Дністрі годі було і мріяти.

Дорогою назад у машині панував цілком убитий настрій, щоб швидше доїхати, я увімкнув дорогопідказівник (джи-пі-ес), і ми всі мов зачаровані дивилися на дорогу, що пурпуровою стрічкою вилася на темному фоні земної сфери екрану, чи то може сфери небесної, дивлячись, як дивитися, бо коли б не реальна дорога, що її було видно у світлі фар, коли б не поодинокі дороговкази і цілком земні чагарі, кущі та дерева обабіч дороги, то могло би здатися що ми “в сліпу”, по приборах, летимо на міжпланетному кораблі безкрайніми просторами всесвіту, а точніше найстарішою дорогою всесвіту – Чумацьким шляхом. Час від часу молодий тяжко зітхав, а на спроби дружби, чи Валери його втішити, чи розвеселити тільки відказував “та вам, що, а мені зараз ТАКЕ прийдеться вислухати!”, і оте його “ТАКЕ” було настільки сумним та невеселим, що на душі у мене ставало безнадійно моторошно, як перед повішанням.

Я мовчав, і тільки із докором поглядав на своє праве плече “я ж хотів показати монастир, точку щастя, я ж хотів як краще”, в той час, як з лівого лунав вдоволений голос “дорога до пекла викладена найкращими побажаннями, браво, я горджуся тобою – вершник-невдахо!” В уяві вимальовувалися карколомні картини нашого приїзду – молода на воротях, брови нахмурені, руки в боки, за нею родичі із міцно стиснутими кулаками і недобрими поглядами, тільки-но ми підходимо до двору як наречена та “зустрічаюча сторона” починають шпетити молодого: “Ах ти ж такий-сякий!  Волоцюго! Зрадник! Лайдако! Де тебе чорти носили, навіть у такий святий день вдома всидіти не можеш! Забирайся геть! Ось тобі!” і в нас летять тарілки, глечики, зелені яблука, горщики з квітами, качалки, макогони, альбоми із шкільними фотографіями, оберемки листів списаних дрібним почерком, чоловічі сорочки, штани та костюми, ще якесь лахміття, ломаччя і каміння, гавкають собаки, шиплять коти і гуси, сусіди, хто зловтішно, а хто осудливо, виглядають із-за плота, осколком від розбитої тарілки молодому розбиває брову, кров заливає його світлу сорочку, а у нас навіть немає чим перев’язати… От халепа! Що я наробив, і навіщо мені здалася та Лядова! Зірвав людям весілля, вважай, зіпсував їм усе життя!

…Але ж, все-таки, є Бог на світі! І Він, того вечора, катастрофи не допустив. У відверто нерівному та просто-таки горбистому вдень, і незнано-якому (та навряд чи від того рівнішому) уночі, подільському селі Рівному, нас гостинно зустріли, молодого ніхто не бив, і особливо не сварив, так що наші з Валєрою запевнення в тому, що вся провина була виключно на нашій совісті, і що зроблено це було хоч і підступно, але без злого умислу, токмо як данина традиції – такому собі перед-весільному ритуалу купання молодого, що зустрічається у деяких наддністрянських народів…, але так далеко забріхуватися нам не довелося, бо молодого і нас разом з ним вибачили без зайвих відмазок, бо любов то велика сила! Там у дворі ми познайомилися з батьками молодої та молодого, і дружкою, дуже симпатичною, блідою дівчиною (одразу видно офісно-городське походження), та ще якимись родичами, друзями та просто односельчанами, що допомагали готувати святкового стола. Куховарна робота кипіла всю ніч, за величезними столами сиділи незбагненного віку тітоньки, які лише час від часу тихо про щось перемовлялися роблячи свою роботу, в результаті на довгих столах серед подвір’я  з’являлися дечки зі смаженими курячими крильцями, качиними печінками, кабачками та баклажанами, миски із голубцями, фаршированими перцями та кабачками, пательні із смаженими буженінами, ковбасами, іншими м’ясними закусками, величезні балії із салатами та вареною картоплею, підноси налисників з сиром та лівером, каструлі із відбивними, варениками, кручениками, напиханцями, завиванцями, кулешами, кашами, узварами, компотами, і безліччю інших нерозпізнаваних, але дбайливо та професійно приготованих страв, закусок та прикусок. Все це багатство, вся ця кулінарно-гастрономічна розкіш замотувалась і грузилась у синю «копійку», котра відвозила диво-наїдки та чудо-напитки в літню подільську ніч, лишаючи по собі лише шлейф запахів, що доводив до безумства навколишнє собацтво.

Досить увічливі та стримані, після нашого безславного повернення з Лядової, спроби дружби, прорватися на ніч до манливо-солодких обіймів симпатичної дружки, виявилися прогнозовано невдалими, нас розмістили ночувати, як ми зрештою і замовляли, на сіні. Дружка ж разом з молодою ночували у найкращій кімнаті хати, яка до того ж була найнадійніше захищена проти злому і порушення незайманості, таким чином жодні наші намагання, провокації та зваблювання не спромоглися виманити, ані ні дружку, ані наречену із цнотливих обіймів одна одної. Наше сіно було на горищі якогось хлівчика, чи сарайчика, сіна було багато, воно було свіже і пахуче, його пахощі живо малювали в уяві запахові картини соковитих лугів, духмяного різнотрав’я, літнього сонцестояння, кружляння диких орлів десь високо-високо, звідки їм напевно було видно і Дністер і молдавський берег, дзижчання лугових комах та коників, що самовіддано та безперервно усе своє короткотривале життя проводять у монотонно-тантричних молитвах зеленому богові літа. Село спало. Наш притулок тільки умовно можна було назвати приміщенням, бо дверей на горище ми не зачиняли, та і щільність стін та даху була чисто умовною, знадвору до нас долинали: короткі, тихі слова куховарок та звуки приготування їжі у великій кількості, бурдонне звучання цвіркунів та хвилі нічних собачих арій, дуетів та майже по-реперськи швидких речитативів, все це іноді перебивалося тахканням двигуна «копійки», що забирала чергову порцію сільських делікатесів. Крізь дірки у стрісі було видно зірки, вони були яскравими і близькими, варто було лише простягнути руку і трохи покрутити їх проти часової стрілки, як вони слухняно тьмянішали, а від крутіння в іншу сторону яскравішали, але то – те саме, що бавитися із вимикачем світла – скоро набридає. На небі теж спало село, село небесне, його було видно навіть краще ніж село земне, хоча теоретично до небесного села було набагато далі, небожителі спали у своїх оздоблених зірками, наче новорічними гірляндами охайних хатках, у небесних садочках в траві світилися небесні світлячки. Як і земне, небесне село стояло на шляху, і як і по земному шляху, по небесному теж майже всю ніч їздили, точніше повзли в обидві сторони довгі, без початку і кінця, чумацькі валки, власне із-за них, той небесний шлях і прозвали чумацьким, воли повільно і покірно сунули оглядаючи великими очима навколишні краєвиди, серед яких їм вже давно не стрічалося невідомих, чи незнайомих, старі, як світ, воли тільки помічали зміни, що траплялися за час їх відсутності, запам’ятовували їх і сунули далі, щоб скоро, йдучи назад, знову упізнати ці місця, зафіксувати зміни і посунути далі, воли мали рацію, якщо зміни фіксувати часто, то складається враження відсутності принаймні значних змін, а відсутність значних змін, це вже майже вічність, це ілюзія зупинення, чи уповільнення часу, затвердіння і консервація простору. Від чумацьких валок долинали пісні, та ще й такі гарні, заспівувалося, як правило, в один голос, а згодом до нього приєднувалося ще декілько, переважали пісні тужливі, але траплялися і веселі, я все думав розбудити Валєру, щоб він записав, чи хоча би послухав, проте так і не наважився – йому завтра працювати, а мені байдики бити. Десь під ранок, небесний рух став жвавішим, небесний шлях за ніч розширили до розмірів не по-нашому пристойного автобану із не менш ніж дванадцятьма смугами в кожному напрямку, з яскравими дороговказами та химерними багатоповерховими розв’язками, замість чумацьких маж там вже їздили фури, із відкритих вікон долинали обривки грубих хітів шансона, фури швидко і агресивно рухалися, здіймаючи хмари зоряного пилу, і одна одній нервово сигналячи, виходило то, чомусь так, як у нас на землі грішній перегавкуються собаки, і як звучить мій будильник у телефоні, отакої, з чумацьких маж на дальнобойні фури, оце так метаморфози! …

IMG_4963

Прокинувся я від будильнику, від безпідставного і незлобливого собачого гавкання, і від сонця, що, як на диво, ще не пекло. На подвір’ї вже метушилися люди, ми як туристи з намету повиповзали з нашого горища шукаючи поглядом душ, усвідомлення його відсутності, разом із остаточним пробудженням, прийшло лише під час обливання відром холодної кричної води у садочку. На подвір’я починали сходитися різні учасники майбутнього дійства.

IMG_4956IMG_4960IMG_4979

Погодившись, на прохання молодого, стати весільним фотографом, а заради залагодження моєї вчорашньої ледве не фатальної необачності, я був готовий і не на таке, я мав чим зайнятися, тож майже з самого ранку фільмував: прихід гостей, підготовку гільця, короваю, одягання нареченої, вдягання нареченого, окремим завданням було фотографування портрета матері нареченої, попри мою непрофесійність та не академічність у фото справі, мати залишилася задоволеною собою, тобто своїм фото портретом, скоро підтягнулися і музики з акордеоном, трубою та барабаном.

IMG_4982IMG_4986IMG_5007IMG_5009IMG_5027IMG_5036

Поки Валера розпитував хвацького соліста акордеоніста про особливості весільного обряду в селі Рівному, я мирно клацав музик та їхні музичні інструменти, і невільно підслухав розмову трубача й барабанщика, і вже перші їхні репліки захопили мою увагу змусивши мене підступно, роблячи вигляд ніби я фотографую якихось курочок на подвір’ї, прислухатися до їхнього діалогу, трубач тим часом, сторожко озираючись по сторонах, продовжував: “…і Васька-кацап там був, їй-богу, кажу тобі, йшли всі наче загіпнотєзіровані, очі скляні, я його за руку смикаю, кажу, Васьок, ходімо, кажу, пиво пити, я пригощаю, у мене завтра робота, а він як зомбі, і там ще ціла купа народу із ними валила, і всі мовчать і йдуть, йдуть і мовчать, я просто отак і офігєл, понімаєш”, “Та гониш ти” – відбивався від нього барабанщик, “напився учора до бєлочки, от і гониш. Кидай пити!”, “Ось тобі хрест!”, не здавався трубач “Я не брешу, там ще баби з автобуса виходили, вони теж все бачили і казали, що Янукович видав якогось наказа, і тепер усі держчиновники пересядуть кудись, ось вони всі і поперли, а ще казали що, не тільки держчиновники, а і сочуствуюшіє, і соатєченєствнікі з ними допускаються, це ма’ть, щоб чиновникам не скучно було, а той хто їх усіх вів за собою, то характерник, колдун, він їх заворожив, значить, і за собой повів, а як доведе до мєста призначення, то їх там і покине, ось. А йдуть вони, кажуть, кудись аж за Жмеринку, і всі там сядуть у величезний космічний дирижабль, не наш він, у нас таких великих не виробляли, казали що ще совєтський, сєкрєтний, ще й казали як він зоветься, дивно якось…, якийсь-там мір…”, “Руський, чи шо?”, “Ага, точно, так і зоветься “руський мір”, а полетить він, значить, аж на Марс, казали, що навсігда, щоб, значить, цівілізація не пропала наша, бо тут її запад скоро угробе, а це, шоб, ну чисто розсадити її, значить, на другій планеті, як Мойсей у ковчегу світ зберіг”, “Не Мойсей, а Ной, п’янице неграмотний”, “та ж я і кажу, Ной, а на Марсі, кажуть, американці недавно життя знайшли…”, тут трубач зробив паузу, і помітивши моє підозріливо довге і мало результативне фотополювання на небезпечно близькій до себе відстані мовчки взяв і закурив.

IMG_4991

Нарешті всі були зібрані, наряджені, причесані, нафарбовані, надушені, побриті, умиті, словом готові. Наречена була гарна, у білосніжній пишній сукні з фатою і цілою системою обручів під спідницею, що робили спідницю схожою на копичку, ту систему я роздивився коли, виконуючи обов’язки фотографа, фотографував сукню, що висіла на люстрі перед тим, як її мала одягнути наречена (це там обряд такий – фотографування сукні нареченої), молодий у світлому костюмі і білій сорочці теж був елегантний як вампір.

IMG_5094

IMG_5123

IMG_5221IMG_5236IMG_5239IMG_5242

Почалося все в хаті, молоді просили благословення, батьки благословляли, далі було ще декілька важливих обрядодійств (викуп гільця, кидання палиці через хату), суть яких я не збагнув, бо переймався картинкою в кадрі, музики тим часом грали, та де там, вони просто рвали, потужно шкварили таку українсько-молдавську, чи подільсько-балканську фольк-музику, що Кустуріца з Бреговічем просто нервово курили у сторонці, а потім стріляли один одного. Людей на подвір’ї ставало все більше і скоро їм вже було тісно, на щастя вже була пора рушати і весь двір – молоді, дружба з дружкою, музики, батьки молодих, гості, родичі всі рушили веселою весільною ходою.

IMG_5353IMG_5382IMG_5404

Сонце вже добряче припікало, найбільше то дошкуляло дружбі котрий мав всю дорогу танцювати з відвойованим ще на подвір’ї гільцем. Молоді несли короваї на руках і зупинялися коло кожного двору, коло кожної хати і навіть коло кожної машини і тричі поклонившись просили у всіх благословення, усі їх тричі благословляли. Найбільшою несподіванкою для мене виявилося коли вони пішли ще й на цвинтар (вже без музики і гостів) і просили благословення у померлих родичів.

IMG_5413IMG_5445IMG_5448IMG_5489IMG_5504IMG_5517IMG_5580IMG_5586

Далі всі збиралися у місцевому клубі, атавістичному спадку совіцьких часів із написом “добро пожаловать” між двома голубками на вході і стендами що певною мірою відображали середньостатистичні погляди місцевого населення, а саме “Талантами славиться наша земля”, “Козацькому роду нема переводу” та “Слава визволителям вітчизни”.

IMG_6256

Знаючи, що всю ніч кухарки готували, я був готовий побачити багато їжі, але побачити ТАК багато, не очікував, столи в три (!) поверхи були заставлені тарілками з наїдками, через кожні пів метра стояли відкорковані “батареї” на любий (в тому числі і безалкогольний) смак.

IMG_5847IMG_5908IMG_5937

Наступна несподіванка то було дивне, але не чудесне перевтілення музик, дійшовши до клубу, вони із напівбогів живої драйвової сільської музики перетворилися на банальних лабухів, що на синтезаторі і мікрофоні стали глушити всіх несвіжими естрадними хітами, до того ж вони ще й взяли на себе роль тамади проголошуючи час від часу тости і командуючи, то їсти, то пити, то танцювати. На це брутальне відхилення від, наперед із молодими узгодженого, традиційного сценарію, молодий тільки казав, що його мама вирішила, що так прийнято і “так треба”, і що головне щоб гості наїлись і напились, так що, таке…

IMG_6199

Наклацавши з кілько сотень кадрів, я вирішивши трохи перепочити пішов прогулятися вулицями села, і завернувши до якогось вузенького провулку натрапив на кладку через річку.

Над сірувато-прозорою водою підіймалася пара, звуки весілля сюди не долітати, було тихо і спокійно, перейшовши через кладку, я звернув ліворуч і пішов здовж річки невдовзі натрапивши на лаз у кущах таким чином опинившись біля самої води. Вода була на диво холодною, навіть не прохолодною, а саме холодною, від чого умивання було не просто приємним, а життєдайним.

IMG_6211IMG_6219IMG_6220

Річечка Караєць більш схожа на потічок, по-коліна в глибину і ширину близько двох метрів, проте тече досить швидко, і той її швидкий плин звучить приємним слуху річковим шумом, чи річковим голосом. Я давно помітив, що річки мають голос, і голоси їхні такі ж різні, і я би сказав індивідуальні, чи неповторні, як і людські, Караєць має живий, приглушено-дзвінкий і навіть грайливий голос, голос схожий на дитяче багатоголосся під час веселої гри чи забави. Річечка жваво звивалася затікаючи у свої іграшкові колінця і весело крутячись у невеличких коловоротах, де-не-де смикаючи за коси кущі верболозу, що мали необачність нахилитися занадто низько над водою. Роздивляючись у прибережних сутінках, кущі ж бо обхопили річку у досить тісний замок майже не дозволяючи світлу помилуватися собою у нерівному дзеркалі води, я не одразу помітив, що я там був не один, на іншому березі не далеко від мене стояв гурт замурзаних діток дитсадкового та ранньошкільного віку, усі босі, непідперезані, в сірих брудненьких сорочечках із бідненькою вишивкою на уставках. Поки я роздивлявся річку вони мовчки дивилися на мене, а щойно наші погляди перетнулися вони стали наче співати, спів їхній був дуже дивним, слів було не розібрати, але і відвернути увагу від того співу було неможливо, мелодія лилася і звивалася химерно, як і сама річечка, то вона була схожа на “Вербовую дощечку” у подільському автентичному виконанні, то на церковні барокові псальми, то на чумацькі пісні, що їх уночі співали на небі, але відірватися від теї пісні не було змоги, я наче заістуканів, про запис, чи фотографування не могло бути і мови, я просто стояв і слухав. Скільки часу я так простояв, не скажу, пам’ятаю лише, що діти якимось чином наближувались до мене все ближче і ближче, і пісня їхня ставала все гучнішою, проте слів розібрати так і не виходило. Коли це раптом, десь не далеко почулися якісь приглушені вигуки, що долітали до мене ніби крізь щільний ватяний фон річкового голосу і сумного дитячого хору. Від тих вигуків, діти сполошилися, якось дивно стали роздивлятися на усі боки, і коли кілько з них повернулися до мене спиною я помітив, що у них не було спини, тобто на місці спини у сорочках не було спини, і там де під сорочкою мала би бути їхня дитяча спинка нічого не було, тобто було видно перед сорочки із середини! Мене обдало холодним потом, і липкий страх на хвилину скував мої рухи, а діти тим часом майже перестали співати і стали щось незадоволено викрикувати грозячи на всі боки комусь невидимому своїми маленькими кулачками. Прийшовши до тями, я швидко вибіг на стежку і майже побіг до клубу. Проходячи через кладку, я не без остраху вдивлявся у напрямку мого лазу, але гурту дітей там вже не було.

IMG_6224

За кладкою, я ледве не наштовхнувся на старезну бабцю, що, опираючись на дві палиці, повільно шкандибала мені на зустріч. “Доброго дня, доброго здоров’я!” привітався я, “а що це у вас тут за діти коло річки співають?” випалив я не чекаючи поки стара щось вимовить. Стара ж спокійно глянула на мене своїми мабуть не зрячими сивими, як і пасма її волосся, що вибивалося із-під хустки, очима і повільно відповіла “Та то потерчата бавляться, заманюють до води і топлять…”. Ага, все з вами зрозуміло, подумав я, так і є – потерчата, аякже, заманюють, до річки, де по коліно води і топлять. “Он воно як, ну то гарного Вам здоров’я!” вимовив я і пішов далі, “Бувай і ти, синку, здоровий” відповіла стара, киваючи головою і посміхаючись. Когось вона мені нагадувала, десь я вже бачив подібне обличчя, і особливо ті незрячі очі, що від посмішки перетворювалися на дві глибокі зморшки, десь я це вже бачив, але де і коли, щось ніяк не згадувалось.

 

IMG_6227

Весілля тим часом йшло, а точніше просто перло за своїми законами, правилами, звичаями і понятіями, геніальні автентичні музики, що перетворилися на звичайних сільських лабухів гамселили українські гоцалки заглушуючи не те що чужі слова, а навіть свій внутрішній голос, строкаті гості танцювали на асфальтованій площадці перед клубом, Валєра саме договоривши і продиктувавши свій номер гладкому і червоному від випитого, з’їденого і витанцюваного чолов’язі, підійшов до мене:

– “Бачиш, вони все роблять по-своєму”

–  “Теж варіант”, майже по-філософські відповів я, “А де ж це молоді?”

– “Пішли зніматися на відео, а ти де був?” спитав Валєра,

– “Прогулявся трохи селом… Cходив до річки. Там так гарно. Тихо” – відповів я. Про потерчат я вирішив нічого не казати.

– “Ну нічого, ми вже скоро закінчимо”

– “Take your time”, подумки відповів йому я.

IMG_6254

 

Зворотній шлях, прийшовся вже майже на ніч, тому про якісь враження від дороги не йшлося, асфальт, дороговкази, фари, навіть зірок не було видно. Десь на півдороги я зрозумів, що мене вже починає неабияк хилити на сон, до того ж варто було заправитись, то ж ми і заїхали на заправку, що своїми яскравими неоновими вогнями, серед ночі нагадувала орбітальну міжгалактичну станцію із старих науково і недуже науково фантастичних фільмів. Каву пити на ніч було якось стрьомно, от ми і взяли по “енергетичному напітку”, якийсь там Біорн, чи Редбуль. Я брав щоб не заснути, а Валєра із солідарності зі мною, за компанію тобто, правда поки він не бачив, я видудлив ще й концентрований Редбуль, щоб точно не заснути. На смак ті енергетичні напої виявилися як шампунь, ну вилитий шампунь “Берьозка” – шедевр білоруських хіміків часів перебудови, від шампуні він відрізнявся лише упаковкою і тим що був сильно газований, такий собі шампунь проти сну. Ніколи не пробував мити голову сильно газованим шампунем, а от пити енергетичний “питний” шампунь – пив, і скажу Вам – гидотна рідкісна, але що цікаво – від нього дійсно не спиш, і то мабуть із-за того, що боїшся, як би то сказати, що пронесе, ну але то таке, доїхали ми щасливо.

[записано за власними спогадами від щойно пережитих пригод дня вісімнадцятого, місяця липня, року Божого дві тисячі десятого]

IMG_6205

 

One thought on “Подорож про Подільське весілля

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s