Велика літня подорож 2016: День 0 “Напівдень (тобто хутчіш із міста)? Ні, не зовсім…”

05 серпня 2016 року

_MG_6346 … у п’ятницю біля сьомої ми виїхали із липкого та розпеченого Києва, нервово пробралися крізь корки до житомирської траси і, витримуючи яскраво-жовтий погляд сонця майже собі в очі (а якщо точно, то світило воно вже трохи справа), рушили на Захід. Як правило, сама дорога вже настільки приїлася, що ми відверто нудимося і розважаємося музикою, а це, якщо порозважати, є великим гріхом стосовно подорожі, бо подорож – це враження, а враження – це увага, а яка може бути увага та спостережливість, коли у вас в машині гамселить музика і ви пильно дивитесь, аби вас ненароком не обігнало узбіччям якесь Боже створіння. Отже, виправляємося – спробуємо перелічити все те варте (і не варте) уваги, що проповзло, пролетіло, проїхало, пронеслося, промелькнуло… повз нас у дорозі. То де ми були зупинились? На самому виїзді з липкого Києва? Добре, скручуємо музику тихіше і їдьмо уважно.

Відразу за містом дорога велично спускається в долину річки Ірпінь, що досить широкою смугою прямує із півдня на північ (тобто справа на ліво для нас). В самому низу долини, за річкою є село Стоянка і знаменитий світлофор імені чи то Луценка, чи то Пшонки (де маєток Луценка я ще не знаю, а у старшого з прокурорів ми вже колись були в якості фотокореспондентів). Коло світлофора заправка і рибний магазин (під Пшонку чи Луценка?) і далі затяжний підйом, де вантажівки волочаться поволі, а легковики, вже відчуваючи свободу від міста, хочуть летіти і починають гнати і всім блимати та сигналити, і їхати і лівим, і правим, і узбіччям…
Села на трасі – це окрема історія, за Стоянкою – Мила, Мрія, Гурівщина, Любимівка, Березівка, Бузова, Северинівка, Копилів, Калинівка зі знаменитою заправкою (чому знаменитою? А побачите). Дорога тут закута у засклені засклопакечині обійми і цікава лише будівлями колишніх поштових станцій із готичними вікнами, які правда важко помітити посеред яскравих вивісок та реклам, чого вартий хоча б фешенебельний МАФ “Бутік “Модна зупинка” – гламур наше Всьо! – або реклама “Пончики і БЛІНи”. Хоча є і нерукотворні об’єкти, які вже зовсім нелегко помітити, наприклад, “ідеальна липа” з енциклопедично правильною овально-конусною кроною, така як малюють у підручниках та довідниках. Пам’ятаю ту липу ще з глибокого дитинства, відколи мама мені її показала, тепер я щоразу її зауважую завдяки правильній кроні – така собі спадковість вражень.

IMG_2891

То чим же знаменита заправка в Калинівці, окрім стратегічно-вдалого розташування за 30 км від міста? А ось уявіть, що заходите ви на заправку, а тут…

(приблизні титри дійства на знаменитій заправці: “Дорогі брати і сестри, шановні громадяни та гості нашої країни, подорожуючі та відпочиваючі, водії дально-бойщики та пасажири міжміських маршруток, скромні прокурори і митники – власники джипів, що лосняться у променях рубінового ока сонця та їхні (прокурорів та митників) аляповаті супутниці,
багатодітні родини на канікулах та матері-одиначки на утриманні, офісний планктон у довгоочікуваній відпустці та безробітні після неочікуваного звільнення, вільні художники, пролетарі і бюджетники! Всі-всі, хто волею власною чи випадково трапилися бути тут і зараз!Полиште ваші справи, вашу чергу, ваші смаки бензини, недозамовлену каву, недовкрадені запальнички, недочитані повідомлення та недоїдені лобстери! Полиште ваші турботи, страхи, надії та бажання, зверніть вашу увагу, вашу дорогу, дорогоцінну, найдорогоціннішу вашу увагу – на цього скромного, гарно підстриженого чоловіка років сорока-двох з приємною усмішкою та добрим поглядом – це він – наш із вами сучасник, правдивий син нашої забутої людьми і Богом країни, це АЛЬФА-ПОЕТ нашого сьогодення, це Сергій ЖАДАН!!!
Лапайте, хапайте, обіймайте, цілуйте його!!! Зробіть так, аби його спина заболіла від ваших обіймів, рука відсохла від автографів, а щоки розпухли від ваших цілунків! Знайте, любіть, шануйте і головне читайте своїх поетів! Поки вони з вами”)

Після заправки сонце вже пішло на боковеньку, стало не так спекотно, нас почав дражнити молодий, ні, молоденький, ні, молодесенький, ні, молодюсінький місяць своїм тонким, тоненьким, тонесеньким, тонюсіньким серпом, серпиком, серпчиком, серпчичком… Тим часом дорогою минаємо Юрів, Ситняки, Небелицю, Ставище, поворот на Корнин із його дитячими споминами (Читайте: “Про смажені кабачки, п’ятницю і бабин борщ”), Йосипівку, Кочерів, поворот на Радомишль із його замком-папірнею, Царівку, міст через річку Вілію із прозорою та прохолодною водою, такою доречною у спеку, коли навіть у Тетереві вода тепла, а часом і зелена, бо цвіте у сховищах вище за течією. Звернувши у село Царівку відразу розумієш, що уже їдеш Поліссям: дерев’яні хати, соснові та дубові праліси, піщані береги. На під’їздах до Коростишева відчуття поліськості підсилюється продавцями чорниць, березових віників, березового квасу та інших делікатесів здебільш лісового походження. Оминаючи об’їзною Коростишів, вперше перетинаємо Тетерів, або не так, біля Коростишева в’їжджаємо до Королівства Тетерів із його жвавою течією, нешироким, але повноводним руслом, невисокими кручами і скелями обабіч та, звичайно ж, лісами та пралісами. Аби пізнати це Королівство, варто зіскочити із траси і проїхати лісовими, асфальтованими та піщаними дорогами десь у сторону наприклад с. Глибочок, переїхати через низький міст, що його у повінь майже повністю затоплює і поринути в поліську архаїку… Тим часом нас дорогою розважає новий диск Жадана і Собак “Пси” (ми його купили у котрогось із Жаданових Собак, що разом зі своїм знаменитим “рок-музикантом старої традиції” підживлювалися дорогою на Бандерштат на тій знаменитій заправці), але більше нас пре від BALAMUTY, що безперестанку ще від дому баламутять нам свою баламутну етно-психо-транс-фольк-рок-музику. У паузах між піснями крізь відчинені вікна разом із запахами лісу і покосів долітають уривки зелених монотонних молитов цвіркунів, вони навіюють мир і спокій.

IMG_2885

Тим часом, пролітаємо крізь Кмитів – у музей соцреалізму у Кмитові варто їхати поціновувачам ленінградської школи соцреалізму.

Перед самим Житомиром всіх зустрічає і приголомшує грандіозна арка понад магістраллю зі знаменитим написом кольоровими діодами: “Україна+Космос=Велич”, далі йде парад (переважно електричних теслівських, серед яких ще якимось чудом довиживають кілько бензинових) заправок у вибагливому космічному стилі, місяць тим часом дражниться з-понад самої лінії горизонту, на банерах і бордах пише, що Житомир – це батьківщина української космонавтики. На в’їзді у місто знаменитий інтерактивний вказівник, що вгадує думки і показує потрібний кожному напрям, комусь до місцевого міжнародного аеропорту (він недалеко зліва від траси), комусь до міжнародного космодрому, що його 5 років тому віддали у концесію SpaceX (це направо, північніше від кільцевої на Рівне), комусь до Національного Аеро-Космічного Бюро України, представництва NASA в Україні, Національного музею космонавтики, або до інших космічних інституцій та організації, що поселилися у Житомирі не так вже і давно, а нам показує їхати прямо до центральної площі. Крізь Житомир треба їхати довгою-довгою вулицею з багатьма світлофорами. Варто визнати, що Житомир за останні 5 років втратив свій колишній провінційний характер, тепер, стоячи на світлофорах, у привідчинене вікно частіше долітають фрази англійською, ніж українською, а замість білявок із голубими очима вулицею на сігвеях катаються космічні трударі із усього світу. До слова, ціни на нерухомість у Житомирі нині також космічні! І, звичайно ж, ресторації: кількість та, головно, якість житомирських ресторанів нині просто незрівнянні – космічна столиця! Ми тим часом доїхали до великої площі в кінці довгої-довгої вулиці, ця площа – це те, що найбільше нагадує зовсім недавній Житомир, тут колись стояв ідол Лєніна, а зараз світиться різними кольорами вражаючий монумент програмістам: Джобсу, Гейтсу і тому третьому, що з України… Рух на площі лишили нерегульованим на пам’ять про часи хаосу (недарма неформальна назва площі “Chaos square”, хоча офіційна назва площі “Coder’s Square”). До речі, вказівники і назви вулиць українською у Житомирі лишилися лише на далеких околицях. За площею міст через Кам’янку і парк імені Гагаріна (це перший у світі космонавт), ми ж прямуємо далі вже не такою довгою вулицею нічних клубів і розваг до західного виїзду із найкосмічнішого міста України. Проїжджаючи Житомиром вночі вам може пощастити і ви побачите запуск ракети (пильнуйте праву частину неба, космодром на північ від міста), на жаль, приземляються багаторазові модулі на морську платформу десь у Чорному морі, тому найбільш вражаючого – тобто приземлення ви тут не побачите…

(Екккххееее, кххеееее! Кххееее!)

Мене тут щойно звинуватили у тому, що я, мовляв, трохи нібито передаю куті меду (тобто прибріхую), а кому приємно, коли його (чи її) звинувачують у такому? Тому я на це відповім, я на це відповім уже зараз: подорож дарує нам враження, які я правдиво і у міру своїх здібностей передаю паперу та віртуальному світу, а що вже саме та дорога у саме той час навіяла мені саме такі враження, то в чому ж тут моя провина? Думаю, я все пояснив.
За Житомиром ми петляємо дуже мальовничою дорогою, з густими пралісами обабіч та із красивою рікою по ліву руку. Так, ми досі у Королівстві Тетерів і, до того ж, у чи не найгарнішій його частині, бо саме за Житомиром Тетерів просто казковий: мішаний праліс, лагідні невисокі горби, спершу Тетерів досить широкий і повноводний (це верхів’я Житомирського водосховища), його чути вологістю у відкритому вікні на ходу, ця вологість дуже доречно доповнює прохолоду джерела по праву руку від дороги на в’їзді до села Перлявка (де ми щойно зупинилися і зробили те, що ще ніколи не робили, стоячи на узбіччі недалеко від Житомира – ми поїли бутерброди, що нам передала в дорогу мама).

IMG_2868

IMG_2988

В Денишах варто дивитись ліворуч і на ходу можна побачити руїни палацу Терещенків: легенду про підлогу, викладену із золотих червінців, в одній із кімнат палацу пошукайте в гуглі, бо до наших часів дожили лише стіни, яким, здається, не багато залишилось (як не боїтеся комарів, варто заїхати за палац у ліс – там чорниці і суниці (в сезон).

IMG_2836

IMG_2843

IMG_2842

IMG_2846

IMG_2848

Дорога тим часом зміїться чудовим пралісом (Кхеееее-кхеее! десятий раз вжито слово праліс! так, гарне ж слово!), який – ні, вам не здається – праліс (одинадцятий!) приховує скарби Королівства Тетерів, бо варто з’їхати в будь який поворот вліво і ви натраплятимете то на мальовничий берег із великими дубами, то на зовсім несподіваний кам’янистий каньйон.

IMG_2917

IMG_2947

Дорога тим часом перестрибує міст через притоку Тетерева річку Бобрівку – тут ще одна “точка щастя”, варта окремої уваги, зупинки, виходу із авта, вдихання п’янкого лісового повітря, насиченого комарами та киснем, неспішної прогулянки берегом і тихого замилування рікою і лісом (тобто, пралісом). Скоро, проминувши село Рудня-Пошта, потрапляємо до наступного Королівства – Полуничного, або просто Полуничного Раю: як ви ще не знаєте, то значна частина полуниць, що ви їх купуєте на київських базарах, особливо у західних районах Києва, привезена саме із села Висока Піч – це село, де не вирощують картоплю, бо всі городи зайняті полуницями, полуниця – це альфа-продукт цих країв. В сезон тут фантастично низька ціна (мій рекорд – 7грн/кіло, коли у Києві не менше 20 грн/кіло), дуже смачний сам полуничний продукт – солодкий і цілий, купа супутніх продуктів: суниці, чорниці, яблука, гриби… а ще липові або дерев’яні ящички для полуниці – все разом дарує вам кілограми солодкого і естетичного полуничного щастя (у сезон). Навіть серед ночі, коли ми там проїжджали, на “полуничному роздоріжжі” (на в’їзді в село) сиділи люди із ятками. До речі, в цих місцях надзвичайно гарна мова, так, українська мова у людей дуже м’яка і попри відсутність яскравої колоритності (такої як на Покутті чи Поліссі), соковита, милозвучна і приємна на слух, ну але це вже задоволення для філологічних гурманів…

IMG_2934

Далі лісистими дорогами драглисте село Драглів, дідисте село Дідківці і надійний вказівник на те, що ось вже дуже скоро, тобто вже ось-ось буде Чуднів – село Дубище. Запам’ятати, що за селом Дубище буде Чуднів, дуже просто: перед Чудновом село Дубище, а перед Любаром село Кутище (дивіться не переплутайте). Не вірите? Ось побачите, скоро доїдемо до Любара!

У чудному за будь-якої пори року Чуднові ми востаннє за сьогодні перетинаємо річку Тетерів, котра тут тантрично шумить на греблі, ой, ні, не так – у Чуднові ми прощаємось із маєстатичним Королівством Тетерів! Перетинаючи річку, варто звернути увагу на церкву на кручі праворуч та на імпозантну будівлю на іншій кручі ліворуч – то колишній районний краєзнавчий музей, котрий не знати коли і не вгадати у який спосіб перетворився на ресторан у власності тодішнього голови райдержчогосьтам. І то був гарний ресторан, я вам скажу: недорогий, гастрономічно-безпечний та з неперевершеним видом на став, річку і кручі – чарівне місце, аби спинитися записати враження та перекусити варениками із чорницями (тут чорниці не ростуть, але якщо ви їх купили під Коростишевом чи у Високій Печі, та дорогою ще не з’їли, то вам з них тут зготували б фантастичних вареників). Зараз на ресторані пише “На продаж”, тому подальша його доля, так само як і доля усіх експонатів із колишнього музею, певно так і залишаться невідомими.

Від Чуднова до Любара 30 км шляху, на якому гарні живописні стави, діючий залізничний переїзд, полатана, місцями перекладена заново, дорога і, нарешті, – бачите, як і обіцяв, – село Кутище перед самим Любаром. Любий моєму серцю Любар – це початок Королівства Случ, ми тим часом вже проминули заправку Shell, осередок нічного життя цього депресивного районного центру (певне від пива та алкоголю такі заправки мають значно більший виторг, аніж від продажу бензини). В Любарі ми мусили знизити швидкість, бо “дівчата прямують до центру”, тут, і не тільки тут, в п’ятницю увечері спостерігається досить характерна вечірньо-нічна картина: неспішно крокуючи на фоні спеціально підібраних “для фону” страшніших подруг, місцеві альфа-дівиці ідуть ловити “самця на живця”. Через пару годин, ми тоді будемо вже за Хмельницьким, вони вертатимуться з ловів додому (але це тема для сучасних культурологів та антропологів, бо, скажімо, фольклористам там досліджувати вже нема чого).

За Любаром звертаємо ліворуч на Хмельницький і зовсім непомітно потрапляємо на лагідні терени південної Волині, тої, що “білим по білому”, непримітні, невиразні на перший погляд (особливо вночі) села, в назвах яких вгадується історія не в одну сотню років довжиною із набігами, замками, князями, панами, ремісниками, підземними ходами, козаками, легендами та Магдебурським правом на кількадесят років раніше ніж у Києві… Вишнопіль, Старий Остропіль, Ладиги, “літописне городище (як пише на вказівнику) Губин” (звичайне мальовниче село із земляними валами, порослими травою – все що лишилося від літиписності і городища), Самчики (із вартим окремої уваги палацом на березі р. Случ).

IMG_4724

IMG_4726

IMG_4735

Староконстянтинів з яскравими вивісками, залізними потворами у воді та вузькими дорогами, де потрібно швидко вишукувати потрібний з’їзд із кругового руху, приховує старий замок, в якому старий музей, стару вежу, що височіє над заспаними плесами ставів, а ще це містечко має три річки – Білка, Ікопоть та Случ, і це вже остання на сьогодні ява річки Случ.

Далі майже непомітно із теренів Волині потрапляємо до Поділля із вже по-подільському лагідними пагорбами їдемо дорогою то вгору, то вниз. Поворот на Кузьмин (хто хотів знайти красилівську сорочку, той зрозуміє цей приємний щем…), далі передвісник Буга – ріка Бужок, а скоро і сам Проскурів, він же Хмельницький, котрий ми минаємо кільцевою з права, намагаючись проскочити чим швидше це місто, що вартує окремого візиту і, зокрема, відвідин музеїв (що можуть для вас відкритися навіть у вихідний). В Хмельницькому перетинаємо Південний Буг, він звався колись Бог, високий вияв шани, як для ріки!

_MG_4513

За Хмельницьким ще зо 30 км зміїстої дороги і нас вітає “Дикий Мед” – готельчик серед темного нічного лісу, де нам щастить ночувати вже вкотре. У подорожах ми ніколи не замовляємо готелів наперед (за день чи більше), бо не знати коли і чи взагалі ми приїдемо, але попри це там (у готельчику “Дикий Мед”) нам завжди раді і є місця для нас і наших забаганок, там м’яка вода, гарне повітря, достойна кухня, привітні офіціантки-бджілки і чарівні сни.

_MG_4125

_MG_4132

Цей недонадмірний опис того, що відбувалося з нами між сьомою та пів на першу – моя розплата за неувагу до цього шматка дороги у попередні рази, спокутую)))

_MG_4538

One thought on “Велика літня подорож 2016: День 0 “Напівдень (тобто хутчіш із міста)? Ні, не зовсім…”

  1. Прочитала першу частину вашої подорожі так повільно, як тільки могла, разом з вами смакуючи кожну деталь і кожну мить. Це щось надзвичайне!!! Найбільше й люблю ваші статті за помічені дрібниці навколо. Читаючи багато і всього, знаю, що відгуки людей про подорожі не всі є цікавими – щоб передати словами те, що ти відчуваєш, і описати те, що тебе “накриває”, треба мати неабиякий талант. Вам це вдається якнайкраще. Як би це пафосно не звучало, але ви найбільш патріотичні українські туристи, яких я коли-небудь зустрічала. Ви робите промоцію Україні у рази більшу і якіснішу, ніж всі міністерства, агенції і центри разом узяті. Дякую!!!

    З негативного. Завжди після прочитання хочеться втекти з роботи… ))

    P.S. Розповідь про “аерокосмічну столицю України” читала двічі, зізнаюсь чесно, і вже навіть хотіла дзвонити Євгену – бо грішним ділом подумала, що то правда, сталося диво і прорив. )))

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s