Велика літня подорож 2016 : День четвертий «Чорногора», «Піп Іван», «Попєван», «P.P.One», «Корчма на місяці», «Білий слон»

09 серпня 2016 року

_mg_0274

Прокинулися ми о сьомій, а за вікном було сіро від туману. Швидко зібравшись і попивши чаю, ми вирушили в давно омріяний похід – до обсерваторії на горі Піп Іван.

_mg_0280_mg_0283

На дворі було дуже холодно і в повітрі літали вологі краплі туману, який вкривав село і навколишні гори. Ми трохи зблудили спочатку і біля церкви пішли не тією дорогою, але трапився нам добрий чоловік, який ловив покриття чи покемонів на схилах (коли ми його покликали, він аж підскочив і став скоро виправдовуватися, що він не топче город, тобто траву, а ловить покриття) коли ж зрозумів, що ми його (з його діяльністю) палити не будемо, то сказав, куди нам іти. І так ми почали наше сходження.

_mg_0302_mg_0308_mg_0311_mg_0313

_mg_0315_mg_0320

Спочатку ми ішли між сільськими хатами, приватними садибами різних суспільних рівнів та огороджених пасовиськ. Туман частково розсіювався, чим вище ми підіймалися, але все-одно додавав до краєвидів навколо якусь таємничість та драматичність.

_mg_0323_mg_0329_mg_0330_mg_0345_mg_0346_mg_0355_mg_0356

Спочатку ми вийшли до колиби на полонині Смотрич, де нас зустріли своєю дзвінкою музикою корови із дзвониками. В колибі ми подивилися, як роблять сир і навіть трохи купили собі в дорогу (60грн за кіло, але сир того вартий, органіка плюс колорит, а для когось, тобто для нас, ще і додатковий запас калорій).

_mg_0361_mg_0389_mg_0398_mg_0400_mg_0402_mg_0404_mg_0410

Далі попри жолоби з джерельною водою і туристичні палатки ми пішли далі, тобто вище. Трохи так пройшовши майже широкою дорогою, ми зупинилися на початку правічного лісу, який лякав своєю темрявою (10 ранку), але приваблював прохолодою (бо пройшовши пів-дороги до колиби і вийшовши із поясу вранішнього туману, ми потрапили під сонце, яке попри ранішню пору, жарило цілком по-літньому). Стежка пірнала в ліс неначе в стіну. Іти таким лісом – одне задоволення. Стежка в’ється через каміння і коріння дерев, і схожа на зручні сходи. Навколо прадавні дерева, каміння, поросле мохом і дивовижні запахи.

_mg_0423_mg_0431_mg_0434_mg_0437_mg_0438_mg_0444_mg_0453

На виході з лісу ми присіли на камінь і поїли смачних бутербродів з помідорами, які нам спакували батьки у дорогу. І так доволі непомітно ми пройшли пів дороги до Вухатого Каменю – а саме, дійшли до водоспаду. Там ми не тільки пофотографували красоти, а ще й живописно і освіжайливо покупалися (принаймні, дехто), за чим нас ледве не застукали дві школярки.

_mg_0454_mg_0464

А за водоспадом нас чекала ще одна спокуса – малина, багато малини, дуже багато, дуже солодкої, надсолоденької, неймовірно солодюсінької лісової малини. І можливо, ні точно, ми б на годину раніше прийшли на Попєван, якби не та малина. Їли ми її доти, поки більше уже справді не влізало і щасливі, солодкі та запасені вітамінами продовжили наш похід.

_mg_0507_mg_0508_mg_0516

Недалеко від малини ми бачили ще й дивовижного давнього звіра – наметозавра, який, як нам здалося, має десь 8-10 кінцівок, дуже рухливий, а ще й може кричати в два голоси. Аби не злякати того звіра, ми мусіли тихенько прошмигнути повз, бо хтозна, щоб тоді стало б (і зі звіром, і з нами).

_mg_0518_mg_0520_mg_0524_mg_0530_mg_0534

По тому ми довго йшли, вірніше лізли, дерлися, дряпалися, скакали, волочилися, сунулися жерепом, аж поки не дійшли до перших великих каменів-скель, які були дуже схожі на людей, хтозна, може то які закам’янілі атланти. Якісь із цих брил так і називаються – Дід і Баба. І тепер нас чекала найважча частина шляху – підйом на Вухатий Камінь. А він стрімкий та кам’янистий! Але нічого не страшно, коли є мета.

_mg_0540_mg_0550_mg_0552_mg_0561_mg_0570_mg_0579_mg_0587_mg_0596_mg_0610_mg_0617_mg_0621

На диво, піднялися ми не так важко, як думалося, і з гори Вухатого Каменя ми побачили її – обсерваторію, чи її – Корчму на місяці, чи його – Білого слона, чи знову його – Попєвана, чи все ще його – Піп Івана.

_mg_0623_mg_0634_mg_0638

Тут напевно пора пояснити наш захват цим місцем. Просто Юрій Андрухович написав «Дванадцять обручів» про Антонича, «Корчму на Місяці» та Розу вітрів, а ми прочитали, і з того часу обсерваторія нас не відпускала. Я думаю, гуцули Дземброні та інших сіл навколо г. Піп Іван мають платити Андруховичу якусь комісію, бо він так все описав, що ця гора стала нав’язливою ідеєю для багатьох людей. Я колись читала уривок з цього твору на екзамені із сценічної мови і мені це страшенно подобалося! І ось до обсерваторії було рукою подати (чи принаймні так здавалося) і аж не вірилося, що мрія так близько.

_mg_0637_mg_0641

Наш ліричний відступ, як і перепочинок закінчився і ми знову вирушили вперед. Від Вухатого Каменю до P.P.One вела полога дорога і ми всього за годину, ну може півтори, ну точне не більше, ніж за дві, були біля її підніжжя.

_mg_0647_mg_0648_mg_0650_mg_0659_mg_0661_mg_0668_mg_0672_mg_0679

Насправді, іти цей шлях  було трохи важко, бо дехто з нас нічого про нього не знала. Я спеціально не шукала його вигляд, фото обсерваторії та інше, це мало бути відкриття, мрія! І ось вона перед нами!!! Напевне, без Андруховича і його твору це місце не зачаровувало так сильно, було б просто вершиною із дивовижним краєвидом і цікавим архітектурним об’єктом, але тепер ти бачиш щось значно більше, чуєш музику вітру і уявляєш, і заглядаєш у сиві очі янголу циклонів, чуєш ті пташині крики, що їх відносить вітром кудись у сторону Трансільванії і… (читайте книжку))))._mg_0701_mg_0715_mg_0720_mg_0729_mg_0738_mg_0743_mg_0745

З гори нам відкрився вид на весь Чорногірський хребет, на Говерлу і на неймовірну красу довкола. До речі, про красу – те, що відкривається вашим очам на цьому маршруті не описати словами, і воно вартує тих зусиль. Простір навколо немає меж і ви навіть не можете уявити його масштабу, поки десь внизу не побачите постать людини, точніше, маленьку цятку, і не зрозумієте, який безмір навколо! Якщо Говерла вже для нас не є цікавою (Туркул ми любимо набагато більше), то цей маршрут навіть не можна порівнювати!

_mg_0747_mg_0755_mg_0756_mg_0761

Ми знову перекусили біля каплички на вершині, де заховалися від вітру (Сивий Янгол циклонів показував свою силу), пофотографували обсерваторію зі всіх боків, але все-одно не могли надивитися. Зараз в обсерваторії уже не збір сміття і фекалій, її закрили і реставрують на гранти Польщі. Коли ми там були, то там якраз заливали фундамент на огорожу (на огорожу, Карл, там як не як 2028 м над рівнем моря!), словом, високогірну огорожу, можливо, навіть найвисокогірнішу огорожу як не в світі, то в Україні.

_mg_0770_mg_0781

Мені це досі все здавалося нереальним і так ніби існувало тільки в моїй уяві, але багато в чому так і було, бо вона яскраво домальовувала дійсність, бачила кімнати всередині, бібліотеку, Рому та Артура і таємниче зниклого Карла Йозефа.

_mg_0783_mg_0798_mg_0805_mg_0813_mg_0815_mg_0823_mg_0829

Іти не хотілося, але треба було, і ми почали спуск. До Вухатого Каменя це було досить легко, хоч вітер був дуже сильний і голова від цього розколювалася, а там почалося найвеселіше – стрімкий кам’янистий спуск , по якому інколи доводилося просто стрибати чи сповзати.

_mg_0873_mg_0878_mg_0881_mg_0904_mg_0889_mg_0906_mg_0911_mg_0916_mg_0924_mg_0929

Поки ми дійшли до жерепа, то вже добряче натомилися. Ще й вітер та сонце так нас надули/напекли, що голова не витримувала, добре, що і на зворотньому шляху нас на годину затримала і зсолодила малина, а ось наметозавр нам більше не траплявся.

_mg_0933_mg_0943_mg_0944_mg_0951_mg_0954_mg_0955_mg_0968_mg_0970

Нарешті почався ліс, який замість ранішньої прохолоди, був дуже парким та розігрітим, і якимось набагато довшим, і більшим ніж зранку (ми думаємо, що то роботящі гуцули за час, поки ми лазили по різних вершинах, досадили той ліс собі на втіху та прибуток). І коли ми вже бачили світло в його кінці того лісу, то ми побачили там ще й…

_mg_0973_mg_0981_mg_0982

Коней! Не спутаних, брутальних, майже диких, повно-розмірних (тобто не якихось поні), живих, справжніх і досить жвавих коней. Коні виявилися ручними і йшли на поклик, як собаки, ще й морду підставляли.

_mg_0983

 

Після лісу ми вийшли на доволі простору дорогу, яка здавалася мені вічною, коліна пекли і нили, і я марила вертольотом, який мене забере! Але Євген каже, що у наших рятувальників такого нема(((, а марсіяни сюди не залітають.

Ми знову пройшли колибу, попрощалися із коровами, подзвонили батькам і їм все розказали, і десь біля сьомої нарешті дійшли, ні, дісталися до машини. Останні метри я вже ледве йшла, була зла на весь світ і обіцяла собі, що більше ніяких гір та обсерваторій.

_mg_0993_mg_1001_mg_1005

Рідна машина тішила своїми м’якими сидіннями, але попереду на нас чекали ще кількадесят роздовбаних кілометрів до Ільців, а тоді ще трошки до Верховини, в якій ми були десь за годину.

_mg_1014_mg_1017

Так як ми сімейство злегка (лише злегка) ексцентричне і трохи контрастне, то після екстремального походу влаштували собі комфортний релакс і зупинилися в готелі «Верховель» у центрі Верховини – сучасному, стильному, не дешевому і того вартому. Зате яким блаженством було зайти в ідеально чисту ванну і стояти під гарячим душем, це напевне те, що називають раєм на землі. Величезним зусиллям волі ми змусили себе виповзти із номера і допленталися на четвертий поверх (буквально чіпляючись за стіни та поруччя сходів) – в ресторан «Верховель Panorama». Всі паранормальнопанорамні місця (тобто з видом на гори) були зайняті, та й  темно уже було, тому ми знайшли столик за колоною і чекали свою їжу. А ще вино – біле, холодне і з відерцем (точніше, відрищем) льоду. Після цього ми взагалі впали в блаженний стан, хоч наші голови крутило наче у центрифузі, а чужі діти, розсипані рестораном, неначе зірки по гуцульських сузір’ях, страшенно репетували! Поївши смачного борщу, баноша з бринзою та сирним коником! (подача страв там взагалі дуже цікава) і полуничної панакоти ми, трохи поговоривши з адміністраторами щодо покращення обслуговування та винної карти (ми пили сухе біле Чилійське, яке було досить простеньке, навіть надто простеньке, тобто зовсім не настільки інтригуючи, несподіване чи захопливе, як того вимагав післяпіпіванський момент та й вибору сухого вина не було), допленталися до номера і солодко заснули!

P.S. Мусимо зробити тут невеличкий відступ, аби пояснити читачам причину такого надмірного лаконізму та просто викличної (як на нас) стриманості у нашому записі вражень від цього надзвичайно яскравого дня подорожі. Як ви розумієте, записувати враження ані гоцаючи дорогою із Дземброні, ані сидячи в гарячій ванні, ані навіть сидячи у ресторані (ну бо коли тоді смакувати вино та гуцульські гастрономічні смачноласощі) ми не могли. Перефразовуючи класика: «коли і де могли записувати враження від карколомного сходження на одну з найпрекрасніших вершин світу двоє людей, які прожили разом якусь кількість років? Звісно, вони записували їх за сніданком!». Проте цитування класика не допоможе описати стан, в якому ми мусіли документувати вчорашні враження наступного ранку – цей стан одним словом можна назвати як безальтернативно-і-цілковито-тобто-до-повної-упоротості-вбитим. Наступного ранку наші потомлені пальці не були здатні тримати ручку, а мозок відмовлявся складати речення довші, ніж три-чотири слова, тому ми просимо великодушно, яко людей здатних співпереживати і у радості, і у труднощах, вибачити нам такий тєжкий для мандрівників, що полюють за враженнями, гріх, гріх стислості вражень.

P.P.S. Також надіємося, що словесну стислість ми хоч трохи змогли компенсувати абсолютною фото-нестриманістю! Тому ви все можете побачити самі і зрозуміти, чому нам аж відняло мову. І можемо запевнити вас, що фотошоп у цій справі участі не брав, всі ці кольори і неймовірні контрасти – цілком справа природи!

P.P.P.S. А ще пропонуємо вам послухати музику гір, корів та Янгола Циклонів самим:

One thought on “Велика літня подорож 2016 : День четвертий «Чорногора», «Піп Іван», «Попєван», «P.P.One», «Корчма на місяці», «Білий слон»

  1. Дякую за таку яскраву і захопливу розповідь! Вона нагадала мені мою першу гірську мандрівку удвох з майбутньою дружиною 🙂 Ми теж купували сир у тому будиночку, йшли через темний ліс, повз Вухаті Камені та на обсерваторію, яка 7 років тому ще стояла без даху та з порожніми віконницями. Але потім ми не повернулися назад, а попрямували на Говерлу і далі. Якщо цікаво, які пригоди нас спіткали за 6 днів походу, можете почитати нашу спільну розповідь: https://mandrivnik.wordpress.com/2010/02/23/%D1%81%D1%82%D0%BE-%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%B4-%D0%B0%D0%B1%D0%BE-%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B8-%D2%91%D0%BE/

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s