Велика літня подорож 2016 : День четвертий «Чорногора», «Піп Іван», «Попєван», «P.P.One», «Корчма на місяці», «Білий слон»

09 серпня 2016 року

Прокинулися ми о сьомій, а за вікном було сіро від туману. Швидко зібравшись і попивши чаю, ми вирушили в давно омріяний похід – до обсерваторії на горі Піп Іван.

На дворі було дуже холодно і в повітрі літали вологі краплі туману, який вкривав село і навколишні гори. Ми трохи зблудили спочатку і біля церкви пішли не тією дорогою, але трапився нам добрий чоловік, який ловив покриття чи покемонів на схилах (коли ми його покликали, він аж підскочив і став скоро виправдовуватися, що він не топче город, тобто траву, а ловить покриття) коли ж зрозумів, що ми його (з його діяльністю) палити не будемо, то сказав, куди нам іти. І так ми почали наше сходження.

Спочатку ми ішли між сільськими хатами, приватними садибами різних суспільних рівнів та огороджених пасовиськ. Туман частково розсіювався, чим вище ми підіймалися, але все-одно додавав до краєвидів навколо якусь таємничість та драматичність.

Спочатку ми вийшли до колиби на полонині Смотрич, де нас зустріли своєю дзвінкою музикою корови із дзвониками. В колибі ми подивилися, як роблять сир і навіть трохи купили собі в дорогу (60грн за кіло, але сир того вартий, органіка плюс колорит, а для когось, тобто для нас, ще і додатковий запас калорій).

Далі попри жолоби з джерельною водою і туристичні палатки ми пішли далі, тобто вище. Трохи так пройшовши майже широкою дорогою, ми зупинилися на початку правічного лісу, який лякав своєю темрявою (10 ранку), але приваблював прохолодою (бо пройшовши пів-дороги до колиби і вийшовши із поясу вранішнього туману, ми потрапили під сонце, яке попри ранішню пору, жарило цілком по-літньому). Стежка пірнала в ліс неначе в стіну. Іти таким лісом – одне задоволення. Стежка в’ється через каміння і коріння дерев, і схожа на зручні сходи. Навколо прадавні дерева, каміння, поросле мохом і дивовижні запахи.

На виході з лісу ми присіли на камінь і поїли смачних бутербродів з помідорами, які нам спакували батьки у дорогу. І так доволі непомітно ми пройшли пів дороги до Вухатого Каменю – а саме, дійшли до водоспаду. Там ми не тільки пофотографували красоти, а ще й живописно і освіжайливо покупалися (принаймні, дехто), за чим нас ледве не застукали дві школярки.

А за водоспадом нас чекала ще одна спокуса – малина, багато малини, дуже багато, дуже солодкої, надсолоденької, неймовірно солодюсінької лісової малини. І можливо, ні точно, ми б на годину раніше прийшли на Попєван, якби не та малина. Їли ми її доти, поки більше уже справді не влізало і щасливі, солодкі та запасені вітамінами продовжили наш похід.

Недалеко від малини ми бачили ще й дивовижного давнього звіра – наметозавра, який, як нам здалося, має десь 8-10 кінцівок, дуже рухливий, а ще й може кричати в два голоси. Аби не злякати того звіра, ми мусіли тихенько прошмигнути повз, бо хтозна, щоб тоді стало б (і зі звіром, і з нами).

По тому ми довго йшли, вірніше лізли, дерлися, дряпалися, скакали, волочилися, сунулися жерепом, аж поки не дійшли до перших великих каменів-скель, які були дуже схожі на людей, хтозна, може то які закам’янілі атланти. Якісь із цих брил так і називаються – Дід і Баба. І тепер нас чекала найважча частина шляху – підйом на Вухатий Камінь. А він стрімкий та кам’янистий! Але нічого не страшно, коли є мета.

На диво, піднялися ми не так важко, як думалося, і з гори Вухатого Каменя ми побачили її – обсерваторію, чи її – Корчму на місяці, чи його – Білого слона, чи знову його – Попєвана, чи все ще його – Піп Івана.

Тут напевно пора пояснити наш захват цим місцем. Просто Юрій Андрухович написав «Дванадцять обручів» про Антонича, «Корчму на Місяці» та Розу вітрів, а ми прочитали, і з того часу обсерваторія нас не відпускала. Я думаю, гуцули Дземброні та інших сіл навколо г. Піп Іван мають платити Андруховичу якусь комісію, бо він так все описав, що ця гора стала нав’язливою ідеєю для багатьох людей. Я колись читала уривок з цього твору на екзамені із сценічної мови і мені це страшенно подобалося! І ось до обсерваторії було рукою подати (чи принаймні так здавалося) і аж не вірилося, що мрія так близько.

Наш ліричний відступ, як і перепочинок закінчився і ми знову вирушили вперед. Від Вухатого Каменю до P.P.One вела полога дорога і ми всього за годину, ну може півтори, ну точне не більше, ніж за дві, були біля її підніжжя.

Насправді, іти цей шлях  було трохи важко, бо дехто з нас нічого про нього не знала. Я спеціально не шукала його вигляд, фото обсерваторії та інше, це мало бути відкриття, мрія! І ось вона перед нами!!! Напевне, без Андруховича і його твору це місце не зачаровувало так сильно, було б просто вершиною із дивовижним краєвидом і цікавим архітектурним об’єктом, але тепер ти бачиш щось значно більше, чуєш музику вітру і уявляєш, і заглядаєш у сиві очі янголу циклонів, чуєш ті пташині крики, що їх відносить вітром кудись у сторону Трансільванії і… (читайте книжку)))).

З гори нам відкрився вид на весь Чорногірський хребет, на Говерлу і на неймовірну красу довкола. До речі, про красу – те, що відкривається вашим очам на цьому маршруті не описати словами, і воно вартує тих зусиль. Простір навколо немає меж і ви навіть не можете уявити його масштабу, поки десь внизу не побачите постать людини, точніше, маленьку цятку, і не зрозумієте, який безмір навколо! Якщо Говерла вже для нас не є цікавою (Туркул ми любимо набагато більше), то цей маршрут навіть не можна порівнювати!

Ми знову перекусили біля каплички на вершині, де заховалися від вітру (Сивий Янгол циклонів показував свою силу), пофотографували обсерваторію зі всіх боків, але все-одно не могли надивитися. Зараз в обсерваторії уже не збір сміття і фекалій, її закрили і реставрують на гранти Польщі. Коли ми там були, то там якраз заливали фундамент на огорожу (на огорожу, Карл, там як не як 2028 м над рівнем моря!), словом, високогірну огорожу, можливо, навіть найвисокогірнішу огорожу як не в світі, то в Україні.

Мені це досі все здавалося нереальним і так ніби існувало тільки в моїй уяві, але багато в чому так і було, бо вона яскраво домальовувала дійсність, бачила кімнати всередині, бібліотеку, Рому та Артура і таємниче зниклого Карла Йозефа.

Іти не хотілося, але треба було, і ми почали спуск. До Вухатого Каменя це було досить легко, хоч вітер був дуже сильний і голова від цього розколювалася, а там почалося найвеселіше – стрімкий кам’янистий спуск , по якому інколи доводилося просто стрибати чи сповзати.

Поки ми дійшли до жерепа, то вже добряче натомилися. Ще й вітер та сонце так нас надули/напекли, що голова не витримувала, добре, що і на зворотньому шляху нас на годину затримала і зсолодила малина, а ось наметозавр нам більше не траплявся.

Нарешті почався ліс, який замість ранішньої прохолоди, був дуже парким та розігрітим, і якимось набагато довшим, і більшим ніж зранку (ми думаємо, що то роботящі гуцули за час, поки ми лазили по різних вершинах, досадили той ліс собі на втіху та прибуток). І коли ми вже бачили світло в його кінці того лісу, то ми побачили там ще й…

Коней! Не спутаних, брутальних, майже диких, повно-розмірних (тобто не якихось поні), живих, справжніх і досить жвавих коней. Коні виявилися ручними і йшли на поклик, як собаки, ще й морду підставляли.

 

Після лісу ми вийшли на доволі простору дорогу, яка здавалася мені вічною, коліна пекли і нили, і я марила вертольотом, який мене забере! Але Євген каже, що у наших рятувальників такого нема(((, а марсіяни сюди не залітають.

Ми знову пройшли колибу, попрощалися із коровами, подзвонили батькам і їм все розказали, і десь біля сьомої нарешті дійшли, ні, дісталися до машини. Останні метри я вже ледве йшла, була зла на весь світ і обіцяла собі, що більше ніяких гір та обсерваторій.

Рідна машина тішила своїми м’якими сидіннями, але попереду на нас чекали ще кількадесят роздовбаних кілометрів до Ільців, а тоді ще трошки до Верховини, в якій ми були десь за годину.

Так як ми сімейство злегка (лише злегка) ексцентричне і трохи контрастне, то після екстремального походу влаштували собі комфортний релакс і зупинилися в готелі «Верховель» у центрі Верховини – сучасному, стильному, не дешевому і того вартому. Зате яким блаженством було зайти в ідеально чисту ванну і стояти під гарячим душем, це напевне те, що називають раєм на землі. Величезним зусиллям волі ми змусили себе виповзти із номера і допленталися на четвертий поверх (буквально чіпляючись за стіни та поруччя сходів) – в ресторан «Верховель Panorama». Всі паранормальнопанорамні місця (тобто з видом на гори) були зайняті, та й  темно уже було, тому ми знайшли столик за колоною і чекали свою їжу. А ще вино – біле, холодне і з відерцем (точніше, відрищем) льоду. Після цього ми взагалі впали в блаженний стан, хоч наші голови крутило наче у центрифузі, а чужі діти, розсипані рестораном, неначе зірки по гуцульських сузір’ях, страшенно репетували! Поївши смачного борщу, баноша з бринзою та сирним коником! (подача страв там взагалі дуже цікава) і полуничної панакоти ми, трохи поговоривши з адміністраторами щодо покращення обслуговування та винної карти (ми пили сухе біле Чилійське, яке було досить простеньке, навіть надто простеньке, тобто зовсім не настільки інтригуючи, несподіване чи захопливе, як того вимагав післяпіпіванський момент та й вибору сухого вина не було), допленталися до номера і солодко заснули!

P.S. Мусимо зробити тут невеличкий відступ, аби пояснити читачам причину такого надмірного лаконізму та просто викличної (як на нас) стриманості у нашому записі вражень від цього надзвичайно яскравого дня подорожі. Як ви розумієте, записувати враження ані гоцаючи дорогою із Дземброні, ані сидячи в гарячій ванні, ані навіть сидячи у ресторані (ну бо коли тоді смакувати вино та гуцульські гастрономічні смачноласощі) ми не могли. Перефразовуючи класика: «коли і де могли записувати враження від карколомного сходження на одну з найпрекрасніших вершин світу двоє людей, які прожили разом якусь кількість років? Звісно, вони записували їх за сніданком!». Проте цитування класика не допоможе описати стан, в якому ми мусіли документувати вчорашні враження наступного ранку – цей стан одним словом можна назвати як безальтернативно-і-цілковито-тобто-до-повної-упоротості-вбитим. Наступного ранку наші потомлені пальці не були здатні тримати ручку, а мозок відмовлявся складати речення довші, ніж три-чотири слова, тому ми просимо великодушно, яко людей здатних співпереживати і у радості, і у труднощах, вибачити нам такий тєжкий для мандрівників, що полюють за враженнями, гріх, гріх стислості вражень.

P.P.S. Також надіємося, що словесну стислість ми хоч трохи змогли компенсувати абсолютною фото-нестриманістю! Тому ви все можете побачити самі і зрозуміти, чому нам аж відняло мову. І можемо запевнити вас, що фотошоп у цій справі участі не брав, всі ці кольори і неймовірні контрасти – цілком справа природи!

P.P.P.S. А ще пропонуємо вам послухати музику гір, корів та Янгола Циклонів самим: